Першочерговонашою метою було забезпечити людям житло під час евакуації. У ті шалені перші дні через наше місто їхали переважно з Сумщини та Харківщини, це були мами з дітками, підлітки та старенькі люди, які покинули свою теплу домівку, часто не встигнувши зібратися. Все, що було у їхніх рюкзаках чи торбинах – це якийсь мінімум їжі та трохи змінного одягу, а часто не було навіть того.

Лубни були своєрідним «перевалочним пунктом», де людей годували, ми забезпечували їх місцем для ночівлі, і на ранок вони відправлялися далі – на захід України або за кордон. Але дехто лишався, з часом все більше людей стали приймати рішення залишитися в Лубнах на більш тривалий термін, і виникла потреба у житлі з більш комфортними умовами, бо, якщо одну ніч можна поспати й на підлозі, то протягом місяця чи навіть тижня це вже проблематично.

Потім прийшло розуміння, що наша підтримка не може обмежуватися лише пошуком житла. Адже переселенці, які залишилися в нашому місті на необмежений термін на час війни, потребують також іншої допомоги.

І дивлячись у їхні очі, ми бачили не оте сухе визначення «внутрішньо переміщені особи», ми бачили справжнє розгублення і розпач людей, які залишили домівки, які приїхали невідомо куди, втративши практично усе, що було важливо, окрім самого життя. Будучи заможними чи не дуже, успішними або ні, тут вони раптово опинилися у становищі безпорадності, не в змозі впоратися з усім, що навалилося. А зараз усе треба десь узяти, купити, попросити.

Ми бачили у їхніх очах сором і втому, емоційну виснаженість, відчай. І не змогли залишитися осторонь, а стали допомагати у міру своїх невеликих сил: шукати та облаштовувати житло, знаходити меблі, посуд, одяг, ковдри, коляски, дитяче харчування, засоби гігієни, побутові електроприлади, продовольство, подушки, — саме так, вперемішку, намагаючись водночас осягнути неосяжне.